Вчитель- методист німецької мови пані Світлана Дзюба

15 років – це так багато і так мало!!!

2007 рік. От і все. Настав час неочікуваного відпочинку. Майже сорок років ритмічного трудового життя промайнуло, як один день. Задумуюсь. А що ж далі? Тривожне відчуття невідомого. Але втома від навчального року заспокоює внутрішнє хвилювання і заколисує: відпочинок, відпочинок, відпочинок.

Та ось пробігає літо, з’являються нові сили і пробуджується цікавість до навчання. Усе частіше в думках повертаюсь до своїх учнів, колег, випускників. «Зазирну лише на хвилинку, подивлюсь, привітаюсь, порадію за них».

Адже одинадцять років жила життям цього закладу: раділа його успіхам, сумувала з деяких негараздів.

І розумію, що життя вирує, сміється, радіє. Як без цього?

І не отямилась, як поринула в нього з головою, не намагаючись навіть пручатись.

І знову захоплює дух від дитячого щебету, радісного дзвінкого сміху, щирості.

І раптом відчуваєш себе по-справжньому молодим і безтурботним, повним енергії. Начебто й не було тих трудових літ…

Не кожному випало на долю святкувати в колегіантському житті три ювілеї. Але мені в цьому пощастило. Є що згадати, порадіти…

Згадався перший колегіантський випуск. Прийшла до них, коли вони навчались у 4(8) класі. Ці допитливі, розумні очі бачу і сьогодні. Пригадую їхню доброзичливість, відкритість, бажання прийти на допомогу. А коли в мене виникали труднощі у спілкуванні українською мовою (адже навчання та спілкування в ті часи було лише російською), дуже дивувалась і раділа з того, що в класах, коридорах – скрізь лунала така рідна, чиста, ніжна українська мова.

Не можу не згадати з цього випуску Олексія Рачка, Мар’яна Андрусенка, Сергія Куку.

«Зірочок» в кожному випуску досить багато – таких, на яких наш колегіум покладає великі сподівання і які, дійсно, проявлять себе не лише в Україні, а й поза її межами. Хочу назвати деякі з них – тих, які не один раз доводили на олімпіадах уміння перемагати, показували не тільки хороші знання предмету, а й свій розум.

Це Повар Олександр, Кудрявченко Ірина, Кундукова Аня, Бурлова-Васильєва Марина, Савчина Євгенія, Кузнєцов В’ячеслав, Афіногенова Євгенія, Ляпкало Єгор, Вишнякова Настя, Бекоєва Марія, Мележик Ірина.

Кожного року болісно розлучатись з випускниками. Ніяк не можу до цього звикнути. Не віриться, що не побачу більше за партами ці зосереджені обличчя, розумні очі, зацікавлений погляд. Перше півріччя – то мука, поки не звикнеш до того, що вже інші підросли та подорослішали й по праву будуть називатися випускниками.

Втіхою є лише те, що вони не забувають свою домівку – колегіум – і часто навідуються до неї. І знову радієш зустрічі з ними, їхнім успіхам, мріям, цілеспрямованості.

Якось задумалась, чому мені так хочеться бігти на роботу, стільки часу проводити в колегіумі? Колегіум – це дійсно наша друга домівка, наше колегіантське братство. У ньому всі об’єднані спільною метою – бути не тільки єдиною родиною, а таким закладом, який бачить в кожному колегіантові майбутнє та надію нашої країни, його неординарність, бажання якомога краще розкрити його індивідуальні можливості.

Особливо розкривається дитина поза уроками. Інколи навіть сам дивуєшся, що раніше не помітив в неї таких здібностей, такий талант. І коли присутній на концертах наших колегіантів, то дивишся на них «новими очима» і захоплюєшся ними.

Не можу промовчати про наших колег, по-справжньому наших друзів, порадників, наших керівників, які заслуговують справді тільки теплих слів тому, що заснували наш заклад, створили справжню родину, які ніколи не нав’язують нам своїх думок, а, навпаки, заохочують кожного до творчості у роботі, прагматичному мисленню, відчували себе у будь-якому віці молодими і потрібними.