Тимур Оратовський, Світлана Нестерова

Ідея відродження Києво-Могилянського колегіуму з’явилась наприкінці 80-х років ХХ століття, коли у Радянському Союзі відбувалися суспільно-політичні зрушення під назвою «пєрєстройка». Той час знаменувався вибухом нових педагогічних ідей, які прийшли на зміну заангажованої, авторитарної педагогіки, зорієнтованої на сіренького середнього учня. Імена учителів-новаторів Сухомлинського, Шаталова, Ільїна, Лисенко, Амонашвілі та ін. були на вустах усієї країни.

Проголошення незалежності України дозволило мрію перетворити на дійсність. Після історичного рішення Верховною Радою України 19 вересня 1991 року «Про відродження Києво-Могилянської академії» на її історичній території, була створена виконавча дирекція з відродження «Києво-Могилянської академії», яку очолив директор-організатор В’ячеслав Брюховецький, надалі її перший Президент.

Група вчителів київської школи № 155 на чолі з Олександром Ковальчуком виношували задум створення нової національної української школи. І тому не дивно, що їх погляд був спрямований на історію братських шкіл, Києво-Могилянського колегіуму, який згодом отримав статус академії. Саме цей навчальний заклад справив найбільший вплив на розвиток освіти, науки і культури українського народу, був виразником і носієм традиційних рис духовності українців, могутнім чинником формування національної свідомості, осередком патріотизму і боротьби за свободу.

Для реалізації свого задуму керівник ініціативної групи учителів Олександр Ковальчук звернувся за допомогою та підтримкою в дирекцію по відродженню «Києво-могилянської академії», до її керівників: В’ячеславу Брюховецкому та Сергію Иванюку, майбутньому першому ректорові цього університету. Ідея була повністю підтримана, погоджено і затверджено було і назва гімназії з її історичним ім’ям. Тому, у 1992 році Університет «Києво-Могилянська Академія» та її структурний підрозділ, – гімназія «Києво-Могилянській колегіум» були знову відкриті.

Підвалинами становлення нашого навчального закладу в умовах творення незалежної держави стали національно-демократичні ідеї, відродження традицій етнопедагогіки як витоку духовних цінностей української нації та опора на демократичні чинники, що забезпечать кожну особистість освітніми потребами відповідно до її природних здібностей, утвердять національну самоідентичність через оволодіння історією, культурою, мовою, дадуть змогу гідно ввійти до полікультурного простору Європи та світу.

На межі століть виникає необхідність переглянути концепції навчання і виховання. Новий погляд на дітей ХХІ століття, пов’язаний з незворотними змінами, що несе інформаційна революція, вимагає реформування як в економіці, в соціальних структурах, так і зміни підходів до мистецтва навчання.

Треба сказати, що найскладнішим завданням було підібрати колектив учителів, які б спромоглися включитися у творчий процес становлення нового навчального закладу, сприйняли нові ідеї, практично їх втілювали, знаходячись постійно у пошуку нестандартних педагогічних рішень. В колегіум прийшли ті, хто хотів змін, хто мав своє бачення розвитку освітнього процесу, одним словом – особистості. А це, з одного боку, привнесло позитивні наробки, з іншого – ускладнювало формування єдиної команди, тому що зібралися лідери. Колектив пройшов через певні тертя і конфлікти, втрати і надбання, перш ніж вималювалась єдина програма дій. Заслуга пана Олександра Ковальчука – директора гімназії КМК – у виборі демократичного стилю керування, спрямованого на координацію зусиль кожного задля загальної справи. Його вміння бачити переваги індивідуальних якостей учителя, надавати їм потрібний простір дій для розвитку власних ідей, допомогли сформувати із окремих педагогів колектив однодумців.