Сучасна проблема підручника, або «Підручна Пісня про Правду».

Валерій Шторлін

Предмет зарубіжної літератури, мабуть, зрадив би свою природу, якби його історія не спиралася на кращі традиції писемної творчості, закладені, скажімо, Петром Абеляром.

І справді, догматично заангажований у науково-методичних баштах, далеких від шкільного життя, неодноразово перелицьований і відповідно використаний, він, незважаючи на пережиті ним метаморфози, зберігся своїм духом, мов невмирущий Джон-Ячмінь. І яких тільки бідувань йому не вдалося пережити!

Його якість намагалися втопити в бездонній кількості великих за обсягом творів. Його цікавість прагнули назавжди розлучити з віковим читацьким інтересом учнів. Його тіло перекроювали на візитки ножицями хрестоматій. Переклади його текстів підміняли переказами їхнього змісту, в такий спосіб посвячуючи неофітів у таємниці алхімії щодо розвитку художнього смаку читача та співтворчості з автором.

Його спонтанну вдачу ув’язнювали за важкими мурами академічно непорушних штампів і беззаперечних рецепції (згадується, як гірко був засмучений Б.Шоу, коли дізнався, що вивчатиметься в школі як хрестоматійний письменник!).

Його програмні твори, немов стільці на тонучому «Титаніку», із легкістю пішки пересували з 7-ого до 11-ого класу і навпаки, ( здається, це була «Пісня про Правду» Рільке).

Нарешті його дивні зерна схотіли кинути під жорна переоцінки його значення, а далі спалити його статус як самодостатнього предмета, щоб він розпався на молекули невід’ємних своїх складників: на етику, історію мистецтв, філософію тощо, брутально ігноруючи його синкретичну природу. Пісню зарубіжної літератури майже вже відспівали (ото була б Правда про її пісню!) якби кожна професія не накладала свій відбиток на характер і поведінку людини (мається на увазі той факт, що фахівці з цього предмета, виховані на його демократичних засадах, вчасно взяли в облогу потрібні адміністративні споруди, через що дехто із представників фахової преси, не позбавлений шкідливої звички мати власний погляд на речі, мав необережність оприлюднити суспільну думку замість того, щоб її формувати згідно із найкращими традиціями соцреалізму, завдяки чому майже не постраждав, як і має бути, коли мова заходить про Правду на рівні її суспільної вартості).

Існує навіть напівмістичне припущення, що «рукописи» зарубіжної літератури не згоріли завдяки тому, що значною її частиною є Біблія.

Проте зарубіжна література зрадила б свою природу, якби на цій оптимістичній ноті зупинилася її історія.

А справа в тім, що світ не без добрих людей, які добре дбають про те, щоб, по-перше, розширити коло складних, по суті вузівських предметів для середньої школи, а по-друге, забезпечити їх добрими підручниками, хоча щодо останнього, то це, скоріше, необачна думка, бо справжнім мотивом для цього навряд чи є щось інше, ніж певна монополія на міністерський гриф. Можливо, саме в цьому і є вся сіль відомої сентенції: «Марксизм – не догма, а керівництво до дії (читай: «бізнесу»); хоча чому б цій догмі не бути й тим самим керівництвом – і досі нікому невідомо. Справляється враження, що не підручники друкуються задля нововведених предметів, а нові предмети вводяться задля «прокату» підручників. І це не дивно, бо це доцільно. У це важко повірити, але ж важко повірити і в те, що Земля обертається довкола Сонця, бо це питання досліду.

Проблема підручника є відкритою та потребує різнобічної розробки.

Здавалося б, добре, що існує Всеукраїнський конкурс рукописів підручника, але ж хто знає, як він проходить і в яких джерелах він висвітлюється? Адже в процедурі конкурсу не враховано думки й зацікавленості найперших осіб, заради яких створювався підручник – вчителів та учнів, не кажучи про те, що навіть автори позбавлені можливості брати в ньому належну участь хоча б у формі зустрічі з рецензентами. Здавалося б, чого простіше – відчинити двері конкурсу для усіх осіб, дотичних до його проблем, залучити фахову пресу, вчителів, громадські організації, психологів; піти демократичним шляхом відкритої дискусії, сісти за круглий стіл, дозволити зустрітися авторам із рецензентами, а вчителям дати можливість висловитись з приводу того, про що говорять перші й другі, видати альтернативні за своєю філософією та методиками підручники, поставити вчителів у фокус порівняння різних версій посібників, визначити відносну ефективність кожного з них, а не пропонувати вибрати з одного, даного на школу за принципом «що Бог послав», включити в обговорення дітей, батьків і послідовно оприлюднювати матеріали відповідних стадій апробації.

Можливо, у такий спосіб можна було б подолати існуючу «залаштункову систему» процедури та вдосконалити підручник у перевиданнях відповідно до потреб громадськості та вимог часу. Але якщо пильно подивитись правді в очі, ми поки що – мов ті герої роману «великої дороги», які ще не знають, що за пригоди на них очікують. А тим часом із великим запізненням – майже на півріччя – під рукою опинилися підручники для 5-х класів 12-річної школи, спонтанно розподілені згори по різних школах у дусі джазової імпровізації.

Та за державу все одно якось образливо: програма є – підручників немає; підручник є – вибору немає; вибір є – часу немає, бо програму виконано за незручними підручниками взірця вчорашнього дня. І так сумно припускати, що ніколи нам не розірвати це порочне коло! Зате ми тепер маємо фантастичну можливість вирушити в пошуки втраченого часу, щоб хоч якось його надолужити і вплинути на вчора заради нашого майбутнього. Ось така правдива пісня про підручник, або підручна пісня про його правду вимальовується.

Питання про те, яким має бути підручник XXI століття, давно вже обговорюється в науково-педагогічних виданнях. Найбільш прогресивні експерти одностайно сходяться на думці, що неможливо змінювати філософію освіти, не змінюючи філософії підручника. Це означає, що неможливо змінити пріоритети в стратегії/меті навчання (наприклад, відмовитись від авторитарно-догматичної системи, спрямованої переважно на накопичення і запам’ятовування інформації), обминаючи увагою тактику/методики (наприклад, не посилюючи процесуальності навчання, не культивуючи множинність точок зору і не цінуючи, нехай помилкових, зате власне вироблених і тому природних суджень та думок).

Сучасна українська педагогіка крізь широко відчинене вікно до Європи й Америки не почувається, немов на протязі хворобливих інноваційних віянь. Напроти, деякі сучасні технології навчання, зокрема, форми колективної роботи в групах, розроблялися вітчизняними психологами-освітянами (згадаймо хоча б Л.С. Виготського) і були популярними в 30-ті рр. Тоді вони просто не відповідали офіційній ідеології, потрапивши до інших, демократично розвинених країн. Тепер ці пташки повертаються на рідну землю, окільцьовані іноземними назвами. Наразі українські фахівці, що йдуть у ногу із часом, намагаються поєднати кращі досягнення вітчизняної школи із дозовано відібраними стратегіями цікавих міжнародних проектів.

Прикладом такого узагальнення можуть слугувати ідеї, що прозвучали в статті доктора філологічних наук, Юрія Кузнєцова ( Підручник XXI століття: Філософія підручника. – К.: Педагогічна преса. – 2003. – № 1-4. – С. 14–21. ). Ключові акценти «філософії підручника» розставлені у самих назвах розділів статті: «Між Біблією і підручником немає особливої різниці», «Мудрець же завжди тільки вчиться», «Сучасна культура – діалогічна», «Навчати думання і спілкування». Одразу зрозуміло, що автор наголошує на перевазі розвиваючого навчання перед авторитарно-догматичним, на пріоритеті проблемно-діяльнісного підходу перед традиційним, зорієнтованим на «одержання інформації», на функціональному призначенні підручника скоріше бути інструментом розвитку мислення, ніж сухим довідником, на провідній ролі діалогічності підручника у порівнянні із монотонним монологом викладу, на покликанні підручника соціалізувати навчання, на противагу автократичним формам отримання знань тощо.

Зважаючи на ціннісні орієнтири, сформульовані у вищезгаданій статті, обравши серед існуючої Класифікації методів аналізу навчальної книги порівняльний аналіз альтернативних підручників як найбільш доцільний і, нарешті, спираючись на Перелік питань для аналізу пробних та експериментальних підручників, ми зробили спробу з погляду вчителя написати Етюд порівняльної характеристики 3-х найвідоміших підручників із зарубіжної літератури і розробили Анкету-моніторинг «філософії підручника» для вчителів, з якої можна скористатися з метою вдосконалення навчальної книги, що і пропонуємо нижче.

Лишається згадати слушне зауваження К. Ушинського про те, що «єдиний засіб мати хороший підручник – піддавати цей підручник критиці.»