“Я хочу говорити правду,

якої не знаю,

але яку все життя шукаю”

(Видатний кінорежисер Федеріко Фелліні)


Де ти, педагогічна істино?

Тамара Михайленко

Так і я все життя шукаю ту педагогічну істину, яка, як горизонт, вабить та віддаляється.

Моя улюблена шкільна вчителька говорила, що професія вчителя трагічна. Дійсно, як би сумлінно ти не працював, результати своєї праці неможливо, як кравцю чи чоботарю, побачити в той же день, здебільшого цей результат видно через роки. І ти, як буфер, між помилками чиновництва від освіти та батьків і дітьми. А ще ж не застрахований від власних помилок, які не дають спокою, печуть у серці, позбавляють сну. А головне – нескінченна низка проблем та питань без відповідей.

Чи можна навчити всіх? Як, зібравши в одному класі таких різних і за здібностями, і за розвитком, і за характером, і за фізичним здоров’ям дітей, досягти максимального розвитку кожного? Чи справді щоденна оцінка сприяє успіху у навчанні? Чи похваливши одну дитину, ти не принижуєш і не робиш боляче іншій, чиї здібності до математики не дозволяють їй досягти такого ж успіху, хоч вона й сумлінно працювала?

І так без кінця. Питання, питання… Звичайно, ідеал в роботі недосяжний, але більш як 30 років спостережень і пошуку переконали мене в оптимальності деяких підходів та методик.

Втім, в кожного вчителя має бути своя, притаманна лише йому система викладання, оскільки одна й та сама методика може з успіхом працювати в руках одного вчителя і бути абсолютно непридатною для іншого.

Зауважимо, що така неоціненна складова професіоналізму вчителя-фахівця, як артистизм, вміння “зіграти” ситуацію, суттєво допомагає перетворити урок на спільний пошук.

Спробую сформулювати основні принципи, якими я керуюсь у своїй роботі.

Перше завдання вчителя-фахівця – встановити контакт з дітьми, створивши атмосферу доброзичливості та творчої роботи на уроці. Ставлення до предмету починається зі ставлення до вчителя. Якщо дитина боїться, ненавидить, або зневажає вчителя, їй важко слухати його на уроці та сідати вдома за домашнє завдання. Перша заповідь вчителя – максимум тактовності у стосунках з учнями. Не принижувати, зрозуміти його біль, його невдачу, навіть, якщо хочете, не пригнічувати власною удаваною досконалістю. Я кажу дітям: “Не бійтесь помилитись. Помиляється будь-яка жива людина, і я також. Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Як казав Цицерон, “помилитися може кожний, от залишатись при своїх помилках може лише дурень”.

Друге це порядність у стосунках з дітьми – ніколи не зрадити їхньої довіри. Це безперечна презумпція невинуватості. Це щира доброзичливість. Це максимальна об’єктивність оцінки, а у випадку якихось сумнівів рішення має прийматись на користь дитини.

Можливо, найголовнішим у нашій роботі є виховання людської гідності в дитині, сприяння появі у неї віри у власні сили та бажання творчо й наполегливо працювати.

Та вся наша небайдужість до дитячої долі врешті-решт має вилитись у прагнення допомогти дитині у тій важкій роботі, яким є навчання. І тут я дотримуюсь таких принципів.

1. Паралельно вести дві основні, однаково важливі, але де в чому протилежні роботи:

a) постійно, крок за кроком розвивати логічне мислення учнів, досягати глибокого розуміння ними суті, логіки математичних тверджень;

б) озброювати їх якомога більшою кількістю відпрацьованих алгоритмів, практичних засобів розв’язування задач, навичок.

2. При щонайменшій нагоді намагаюсь дати з випередженням елементи нового матеріалу – нехай осмислюють, звикають, “перетравлюють”.

3. Широке використання власних опорних конспектів з математики в 5-х та 6-х класах, та з алгебри й геометрії в 7-х – 11-х класах.

4. Пам’ятаючи, що краще засвоюються “лише знання, що поглинаються з апетитом”, намагаюсь застосовувати елементи гри в середніх класах (наприклад, диктанти “Зоопарк на координатній площині”, математичне лото та інше).

5. Хоч вважаю виконання домашнього завдання обов’язковою, дуже важливою умовою успішного навчання, кожен новий урок починаю, виходячи з того, що домашнє завдання, можливо, хтось не зробив, але й для нього урок не повинен пропасти марно. Тому головна думка наступного уроку має бути продовженням ідеї минулого уроку, а не домашнього завдання. Взагалі намагаюсь навчити в основному на уроці, не роблячи головної ставки на домашнє завдання. Навіть замість перевірки правильності виконання домашнього завдання я надаю перевагу використанню цього часу для перевірки засвоєння матеріалу за допомогою письмової самостійної роботи в класі.

6. Постійність повторення протягом всього року.

7. Майже кожний урок починається з “розминки” – усних вправ, питань, що містять елементи повторення старого матеріалу, того, що вивчається, маленьких задачок, що розвивають кмітливість. Ця коротка частина уроку є для мене дуже важливою. По-перше вона активізує увагу учнів, мобілізує їх для роботи, дає позитивний настрій. В розминку зручно включати пропедевтичні питання та задачі, питання та задачі на повторення, на актуалізацію потрібного матеріалу.

8. Одним з головних принципів є принцип постійного пошуку. Бо знайдений колись засіб з часом “приїдається”, перестає працювати.

Важко переоцінити значення для розвиваючого навчання нестандартних задач, логічних, жартівливих, будь-яких, що викликають цікавість, заохочують до пошуку, до творчості.

Колекціонування різних способів розв’язання однієї й тієї ж задачі незмінно викликає емоційний підйом у класі. Не варто шкодувати час на те, аби вислухати всіх охочих розказати про свій спосіб розв’язання однієї й тієї ж задачі – і ви матимете потужний поштовх до інтелектуального розвитку дитини.

І декілька слів про найбільш важкі для мене проблеми та спроби їхнього розв’язання.

Наприклад, проблема оцінки. Допомагає чи заважає оцінка вчити і вчитись? Чи може оцінка бути абсолютно об’єктивною? Як подолати страх учня перед оцінкою, домогтись його розкутості, аби ніщо не заважало йому зосередитись на задачі? Коло дошки учень може нервувати або соромитись. Не кожен і не будь-яку задачу розв’яже на очах у численних глядачів. А тут ще й страх отримати погану оцінку за роботу коло дошки. Тому я звичайно не ставлю оцінок за роботу коло дошки. Хіба що іноді за особливо красивий розв’язок.

А як бути з об’єктивністю оцінки? В середніх класах важко оцінювати рівень знань, не враховуючи можливості дитини, її старанність, волю до перемоги. В той же час в старших класах оцінка має абсолютно об’єктивно оцінювати реальний рівень знань, бо інакше завищена оцінка вводила б в оману учня та його батьків, створюючи ілюзію, що випускник може йти в технічний ВУЗ.

Звісно, що серйозна навчальна робота не може складатися лише з вказаних маленьких свят, рекламних задачок та всіх тих приємних дрібничок, що підвищують зацікавленість дитини. Очевидно, що немає розвитку без подолання, без напруження, без навантаження. Як заохотити дитину долати перешкоди, напружуватись, рухатись уперед попри всі труднощі? Одним з найсильніших стимулів є успіх у навчанні. От чому так важливо, аби починала дитина з завдань, доступних їй для розв’язання, з поступовим (обов’язковим!) нарощуванням складності.