Я переконана:

треба прагнути розвивати в учнів і їхні природні здібності,

і ті здібності, яких у дитини є начебто менше.

Це важко, але можливо.

Олена Шторліна

Мої дослідження беруть початок відтоді, як я вперше зайшла до класу в якості вчителя. Старанно та наполегливо використовуючи на уроках різні види робіт, я хотіла мати високі показники знань, проте мої надії не зовсім справджувалися, що й дало поштовх для виникнення наступних питань:

чому один і той самий матеріал різні учні сприймають по-різному?

чому, незалежно від рівня здібностей, дехто з дітей слухає, але не чує мене?

чому, навіть зрозумівши новий матеріал, дехто не може його застосувати на практиці?

чому різні форми робіт по-різному сприймаються учнями і, відповідно, дають різні за якістю результати?

Відповіді на ці питання я шукала скрізь: то я знаходила їх у різниці між мисленням хлопців та мисленням дівчат, то здавалося, що причина у вікових особливостях учнів. Прийшовши до колегіуму, де класи поділені за статевою ознакою, я почала викладати в класах хлопців та класах дівчат – але різниця в сприйманні матеріалу не зникла. Разом із досвідом з’явилися старші класи – однак відповіді на питання так і не знайшлися.

Тому я звернулася до шкільного психолога, яка допомогла мені. Звісно, ми всі у вищих навчальних закладах вивчаємо психологію, але застосовувати знання з цього предмета вчимося на практиці, напевно, протягом усієї роботи в школі. У чому полягала допомога? Психолог порадила шукати відповіді в теорії функціональної асиметрії півкуль головного мозку дітей.

За її порадою, опрацювала відповідну літературу, спілкувалася з науковцями, зокрема зі співробітником Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України кандидатом психологічних наук паном Мирославом-Любомиром Чепою та головним лікарем психоневрологічної лікарні №1, психотерапевтом паном Леонідом Юндою, які є батьками наших учнів. У результаті (спочатку обережно) почала застосовувати деякі поради, а згодом справді захопилася теорією функціональної асиметрії півкуль.

Нейропсихологи досить активно вивчають дію півкуль, але всі вони характеризують лише спосіб переробки інформації, не акцентуючи увагу на тому, як ми можемо міняти форми викладу цієї інформації з метою підвищення рівня її засвоєння.

Дійсно, більшості з нас властиве домінування лівої чи правої півкулі мозку. Причому людям, у яких домінує ліва півкуля, притаманний логічний спосіб сприйняття інформації, схильність до узагальнення та абстрагування, а “правопівкульним” – образне мислення.

А чи не дивним видається те, що школа одним із своїх головних завдань вважає розвиток та тренування саме логічного сприйняття? А як же творчість? А художнє мислення? Гаразд, не треба нам багато Чайковських, Ван Гогів, Шопенів, Купріних (кажуть, усі вони – “правопівкульники”), але ж творчість може застосовуватися в різних сферах життя. Так, скажімо, людині творчій значно легше буде здолати негаразди в особистому житті чи в побутовій сфері.

Багато життєвих проблем можуть сприйматися людиною як нездоланні лише тому, що в неї домінує ліва півкуля. І це домінування виховується школою, нами.

Я ж упевнена, що вкрай необхідно тренувати обидві півкулі головного мозку, оскільки дітям потрібні як логіка, уміння синтезувати, так і творчі здібності та образне мислення.

Причому в нас немає необхідності кардинально змінювати види робіт на уроках, а треба лише навчитися правильно використовувати їхні різноманітні форми. Не потрібно вигадувати щось нове – треба навчитися правильно й доцільно використовувати те, що є давно відомим для всіх.

Ідеться про те, що ми можемо використовувати на уроках усі види та форми робіт, які вважаємо доцільними, пам’ятаючи при цьому, що частина з них має бути розрахована на «правопівкульних», а частина на «лівопівкульних» учнів.

Питання пріоритету використання на уроках так званих «зручних» чи «незручних» завдань на сьогодні для мене є відкритим. З одного боку, варто розвивати природні здібності учнів, використовуючи «зручні» завдання, з іншого – у кожного з учнів є здібності, які не лежать на поверхні, але можуть бути розвинені. Мені здається, що треба використовувати на уроках і ті форми робіт, які учням виконувати легше відповідно до їх природних нахилів, і ті, які сприяють розвитку прихованих здібностей учнів.

Це варто робити не для того, щоб занехаяти природні здібності, а задля того, щоб сформувати гармонійну особистість. Адже саме менш розвинена півкуля вимагає більшої кількості тренувальних вправ. Навряд чи таким шляхом ми зможемо всіх дітей зробити Михайлами Ломоносовими та Леонардо да Вінчі (які, кажуть, були «рівнопівкульними»), але покращити результати навчання, дати дитині те, чого їй бракувало, навчити сприймати світ і образно, і аналізуючи ми можемо.

Професіональним психологам ця ідея може здатися суперечливою, хоча я маю підтвердження того, що таке бачення проблеми якщо й не ідеальне, то принаймні правильне.

Спочатку на уроках української мови я проводила експеримент на одній із паралелей колегіуму. Психологом було проведене кваліфіковане тестування на визначення «лівопівкульних» і «правопівкульних» дітей. Потому я почала добирати на уроках різні форми робіт відповідно до типів мислення дітей. Часто намагалася «лівопівкульним» давати ті завдання, які легше виконувати «правопівкульним» і навпаки. Почасти дітям було досить непросто: звичайно, кожен із них хотів виконувати ті завдання, з якими легше впоратись, але з часом учні звикли до «зручних» і «незручних» форм роботи. Згадуються слова Станіславського: «Для того, щоб досягти успіху в будь-якій справі, треба дотримуватися правила: важке слід зробити звичним, звичне стане легким, легке залишиться зробити прекрасним».

Дуже цікавим аспектом порушеної проблеми є спостереження над тим, яким чином впливає тип мислення на грамотність дітей.

«Лівопівкульні» учні роблять у 2,5 рази (!) більше помилок під час письма: на ненаголошені голосні в коренях слів, пропускають м’який знак та апостроф, у 12 разів частіше від «правопівкульних» плутають відмінкові закінчення, пишуть зайві літери, використовують одні приголосні замість інших.

«Правопівкульні» діти помиляються в словникових словах, у голосних, що стоять під наголосом, пишуть власні назви з маленької літери, пропускають букви, їм властиві «описки».

Та найбільш вражаючим є наступне: після вивчення конкретних правил «лівопівкульні» помиляються в 5 разів менше, а «правопівкульні» – в 4 рази більше! Виникає питання: а як же навчити писати грамотно «правопівкульних» учнів?

Я знайшла відповідь на це питання випадково. Одна з моїх колег (перевірено: «правопівкульна») ніяк не могла зрозуміти, чому її учні не можуть «всього-на-всього» запам’ятати яскраві приклади, на основі яких «так легко» відтворити правило. Я була дуже здивована, оскільки мені як «лівопівкульній» завжди було легше спочатку вивчити правило, а вже за ним наводити приклади.

Я спробувала подавати новий матеріал таким чином: приклади → правило → приклади. Результат був просто вражаючим! 100% дітей засвоїли новий матеріал на дуже високому рівні – на тому рівні, про який я мріяла у перші роки роботи в школі. Маючи такі результати, я зробила ще один висновок: навчаючи мови дітей з різними типами мислення, треба рекомендувати «лівопівкульним» дітям запам’ятовувати правило, а вже потім добирати приклади, а «правопівкульним» – насамперед запам’ятовувати приклад, а з нього формулювати правило. Стає зрозумілим, чому деяким дітям легше спочатку писати переказ, а вже за ним складати план, а деяким – навпаки.

До речі, про дорослих. Варто запам’ятати, що «лівопівкульний» учитель у 82% випадків краще оцінює дітей свого типу, а «правопівкульний» у 73% дає позитивну оцінку дітям свого типу.

Отже, для вчителя головною є здатність навчити дитину за своєю методикою, тобто «Люблю того, кого вмію навчити». Коли ж у педагога виникають проблеми під час навчання, то він підсвідомо пов’язує їх не з вибором методики, не зі своїм умінням навчити, а з особливостями учня, який не встигає.

А чому б, не утворювати групи за типом мислення учнів? Чому б не створити диференційовані програми вже сьогодні? Чому б не використовувати для цього вже існуючі підручники відомих авторів?

Знаю, більшість вчителів – логіки, у школах не вистачає кваліфікованих психологів!