Українець, який відмовився бути бідним.

(Про Петра Яцика від Михайла Слабошпицького)

Коли Яцик почав їздити в Україну, його, як чоловіка в діаспорі авторитетного, популярного, атакували наші кореспонденти. Найчастіше повторювали запитання на зразок: як можна розбагатіти? Що потрібне для того, аби стати бізнесменом? Чи скоро буде Україна однією з найрозвинутіших держав світу?

Багато хто чекав од нього універсальних рецептів, за допомогою яких усе має відбутися, мов за помахом чарівної палички, – вмить і без жодних зусиль.

У відповідь на особливо наївні запитання він рекомендував, іронічно примружуючи молоді очі: ” Найкоротший шлях здобути гроші? Пограбуйте банк, то одразу матимете їх. Нічого йти в бізнесмени, якщо маєте в душі тільки мрію про багатство. Потрібні ще совість, знання і порядність. Хочеш бути бізнесменом, то ставай добрим бізнесменом!”.

Будучи незагартованою у боротьбі за своє місце у своєму оточенні, наша молодь залишається позаду інших. Канадська і американська статистика показують, що, коли інші народи мають 100 людей з укінченими університетами, українці мають 20-25. У торгівлі й промислі там, де інші мають самостійних 100 підприємців, у нас буде 5 або й менше.

Ось він, то глибоко зосереджений, то іронічно усміхнений, відповідає на запитання журналістів. Має нагоду сказати про найголовніші життєві само настанови, поділитися спостереженнями про роль української еміграції для української справи. Відзначаючи заслуги її в збереженні національної ідентичності, докладно говорячи про справи громад, церкви, просвітніх інституцій, як завжди, висуває принципово важливі, глобальні за масштабами проблеми стосунків українства зі світом, конкретизує те на різних прикладах. Яцик, оперуючи спостереженнями природи українського характеру, говорить про наболіле: ми не хочемо ставити перед собою завдань здобувати найвищі вершини, ми задовольняємося пересічними досягненнями. Де наші банки? Де велетенські виробничі корпорації? Де наш бізнес міжнародних масштабів? Де, зрештою, національне примирення в ім’я вільної, незалежної України? Градом сиплються різкі й дошкульні слова. Ми здебільшого прирікаємо себе на роль робочої сили в чужих руках, під чужим керівництвом і традиційно звинувачуємо за цю невиграшну роль когось іншого, хоча нам треба визнати тут свою ж вину.

Ще раз про етику бізнесу та про багатих і бідних. Прийшов якось до Яцика чолов’яга вже зрілих літ. „Знаєте, пане Яцику, я такий спритний і я такий практичний. Хочу за бізнес узятися. То просив би у вас поради”. Чи й треба казати, що Яцик попервах майже стішився: українець хоче піти в підприємництво. Це ж те, до чого він не втомлюється закликати своїх земляків. Чим я можу допомогти? – запитав з готовністю. „Бачте, – каже той, – я такий, що не вмію брехати.. Не навчили б мене, як то робити. Яцик спершу не зрозумів: а до чого тут він? Та потім в його свідомості спалахнуло6 „То це, виходить, він мене брехачом називає?”. Як відповісти? Не бити ж по пиці. Помовчав. Погамував обурення. Пішов до канцелярії і повернувся з папером у руках. Там було написано, що американська компанія гарантує за Петра Яцика двісті п’ятдесят тисяч доларів на виконання певної програми. – Прочитайте це, – спокійно сказав новоявленому кандидатові в бізнесмени. Той прочитав і запитливо подивився на Яцика. – Чи ви думаєте, що вони б гарантували брехунові таку суму? – підказав йому тему Яцик. - Може вони вас не знають… Отакої заспівав! Хоч сядь, хоч стій… Але Яцик уміє не тільки вулканічно спалахнути. Він уміє навіть самого себе інколи здивувати витримкою. – Якщо прислали цей кредит-рапорт, то знають про мене більше, аніж я сам про себе. Вони ретельно перевіряють, кому дати в кредит цента, а тут – двісті п’ятдесят тисяч, – вбивав до голови прохачеві оригінальної поради. А той усе ще відмовлявся розуміти. – Запам’ятайте, шановний, у бізнесі можна обманути лише один раз, а після того ваша справа безнадійно програна. Бо про той обман одразу ж знатиме весь діловий світ. І ніхто вже ніколи не вступить із вами ні в яки стосунки. Бізнес – справа чесних людей. Дуже знітився на ті слова кандидат у бізнесмени. Понурив голову, почухав затилля, сховав од Яцика погляд. Здається, не став він підприємцем. Зрештою, міг і стати. Але – ненадовго.

У бізнесі часто виникають ситуації, коли, як мовиться, треба й характер показати, інакше станеш жертвою чийогось надмірного апетиту. А що Яцику характеру не позичати, то він успішно виходить з тих перипетій.

Приїхали, наприклад, до нього представники потужної фірми. Торги починають дуже здалеку, вдавшись до масивної „артпідготовки”: нас, мовляв, знають усі, мі процвітаємо…- одне слово, це велика честь вступити з ними в ділові стосунки. Життєрадісний і доброзичливий Яцик уважно слухає, усміхається. Все відбувається, мов на високому дипломатичному прийомі. Приїжджі, певно, вже вважають: мети досягнуто – не встоїть довірливий українець, знизить ціну. Ось зараз він уже про це повідомить… И Яцик з тим же привітним усміхом каже: так, він справді радий успіхам тієї фірми, зворушений Ії увагою до себе, охоче співробітничатиме за кожної нагоди…. А далі, „не скидаючи білих рукавичок”, буцімто невинним тоном запитує поради: – На кому ж я тоді можу заробляти, якщо тут поступлюся? Хіба на жебраках?.. Вираз обличчя співрозмовників виказує: „наївне” Яцикове запитання заскочило їх зненацька – його вони не передбачили. Присипляючи його пильність, приспали свою. Нікуди подітися – змушені поступитись.