Невінчана Наталія Віталіївна

Заслужений учитель України,

учитель вищої категорії, учитель-методист,

начальник навчально-методичного відділу

Українського центру оцінювання якості освіти,

член Міжнародної ресурсної Інтернетмережі,

член громадської ради з питань освіти при НаУКМа,

вчитель української мови та літератури.

(Педагогічний стаж – 28 років,

з яких колегіуму віддано15,

з 1995 до 2009 року)

Взаємоповага – це основа стосунків, на яких має базуватися будь-який колектив. Потрібно поважати кожного учня незалежно від того, як саме він навчається чи поводиться.

Узагалі, багато років роботи в школі, з дітьми переконали мене в тому, що в усіх проблемах, які виникають з дітьми, винні ми, дорослі: або виховували неправильно, показували не ті зразки поведінки, або неправильно реагували на ті чи інші вчинки дітей, або зовсім відсторонилися від виховання.

У конфліктах учитель – учень, на мою думку, теж завжди винен учитель, адже педагог – людина доросла, освічена і досвідчена, озброєна знаннями педагогіки і вікової психології, – тож повинен контролювати ситуацію, стримуватися чи навпаки не бути байдужим, вчасно зупинити тощо. Реакція дитини – це завжди відповідь на поведінку дорослого.

Успішну школу можуть створити тільки небайдужі вчителі і тільки ті, які обрали цей фах серцем. Наша гімназія носить назву – «Києво-Могилянський колегіум». Мені видається, що ключове слово в ній – колегіум … колегіальний, колеги… Основне, що, на мою думку, робить наш заклад успішним (а я переконана, що це саме так), – це та атмосфера, яку нам удалося створити.

Усвідомлення своєї відповідальності – це ще одна складова успіху шкільного колективу. Брати відповідальність за все на себе може тільки людина самодостатня, яка зуміла самореалізуватись, не перекладати проблеми на плечі інших. І коли збирається такий колектив однодумців, він здатен досягти успіху.

До речі, упевнена, що основна заслуга в цьому керівника школи, нашого директора – Ковальчука Олександра Володимировича.

Пам’ятаю одну із своїх перших зустрічей із ним. Я тоді ще не працювала в колегіумі, а просто була мамою однієї з учениць, які вступили до колегіуму на навчання. Так-от, на перших же зборах пан Олександр сказав батькам: «Ми створили школу для власних дітей».

Я запам’ятала ці слова, можливо, на все життя. Тоді вони мене вразили, адже на той час я вже працювала в освіті 15 років, а таке почула вперше. Задумайтеся над цими словами: «власні», «наші» діти.

Тільки дещо пізніше зрозуміла, що це були не просто слова, а своєрідна засадна декларація.

Так, і справді в колегіумі навчалися майже всі діти викладачів. З одного боку це означало, що кожен учитель учив своїх дітей чи дітей колег, тож «халтурити» було якось незручно, з іншого боку кожен з нас підсвідомо розумів, що все, що відбувається на уроках є дуже прозорим і колеги добре знають, як кожен з нас працює не лише під час відкритих уроків.

І ще одне: якщо в школі комфортно нашим дітям, то так само комфортно і всім іншим, адже ми - одна сім’я.

Як заступник директора, складаючи розклад, обов’язково враховую ті чи інші особисті моменти (комусь потрібно встигнути відвести дитину до садочка чи початкової школи, хтось займається творчою чи науковою роботою…).

Адже зручний розклад сприятиме підтриманню хорошого настрою у вчителя та позитивної атмосфери в закладі в цілому.

Дітям це теж буде на користь. До того ж їх зручності враховуються в першу чергу. Відкрию секрет: складаючи розклад, я можу відступити від загальноприйнятих санітарно-гігієнічних умов, якщо це на користь дітям (я добре знаю особливості стилю викладання кожного вчителя і намагаюся врахувати їх під час роботи над розкладом).

Проте це далеко не основне. Є ще кілька факторів, які сприяють підтриманню позитивної аури в нашому навчальному закладі. Наприклад, нас вчителів не називають на ім’я по батькові: діти звертаються до вчителів зі словами: пане Олександре, пане Юрію, пані Олено, навіть – пане директоре; вчителі до учнів також звертаються на «ви». Це обов’язкова вимога, яка ставиться до кожного вчителя, який приходить працювати до нашого навчального закладу. Як на мене, така манера звертатися один до одного дуже зближує (адже кілька століть тому на Україні й справді не було імен по батькові, тож ми нічого не вигадали) і водночас ставить вимоги перед учнями, бо ж до них звертаються як до дорослих, а отже і поводитися потрібно відповідно.