**************************************



**************************************

Минає рік після загибелі Олексія Курінного …
«Виділявся якоюсь шляхетною м’якістю…»



***
Рубрика: Пошта «Дня»
Газета: №155-156, (2018)
30 серпня, 2018 – 15:47

Ось і прожили ми рік без Олексія Курінного. Для тих, хто близько знав патріота, це був непростий час. Кожен переживав втрату по-різному, але думаю, що всі пройшли через болісне усвідомлення: Україна з Олексієм була б набагато кращою, ніж без нього. Люди мого покоління, вивчаючи творчість Максима Горького, не могли не запам’ятати легенду про Данко. У ній розповідалося про романтичного юнака, який вогнем свого серця освітив шлях до свободи тим людям, які йому довірилися. Горького завжди цікавили бунтівні індивідуалісти, які володіли потужною творчою енергією. Чомусь згадав легенду про Данко відразу після знайомства з цим молодим викладачем Києво-Могилянки. Здавалося, що Олексій Курінний не лише повністю викладався на роботі, а й увесь позаурочний час присвячував боротьбі за Україну. З ним було неспокійно і водночас… дуже затишно. Відчувалося: на зміну шістдесятникам приходить нове, не менш цікаве покоління. Вони точно довершать справу старших. Принаймні, ось цей київський «Данко» з гарним козацьким прізвищем у мене завжди викликав глибоку довіру. І підтримував надію: таких людей може бути багато. А раз так, то Україна може мати велике майбутнє! Інколи Олексій скаржився на високу температуру. Ніби й не хворіє нічим, а градусник постійно сигналізує, свідчить про збої в організмі. Потім його друзі мені пояснювали, що це закономірно. Пасіонарний киянин настільки вболівав за справи народні, що ось так, майже в буквальному розумінні, згорав за Україну. На жаль, відміряно йому було зовсім не багато — рівно рік тому Олексій Курінний загинув у автомобільній катастрофі. А разом із ним — ще четверо молодих та перспективних українських політологів — Олександр Маслак, Олександр Ніконоров, Володимир Карагяур, Сергій Попов. На жаль, з ними не був знайомий, тому пишу тільки про Олексія.

***

Для об’єктивності вирішив поспілкуватися з кимось із його друзів. Переконався, що у більшості з них точка зору на цю особистість мало відрізняється від моєї. Скажімо, молодий музикант Василь Бабич так написав про свого побратима: “Олексій все своє життя присвятив українству, щоб своїм розумом і конкретними справами зробити Україну щасливою. Бачив довгострокове, і вмів відділяти від суєтного. Надзвичайно розумна, надзвичайно цінна людина, подібних до нього я, справді, більше не знаю… Ми майже одночасно вступили до ВО «Свобода», перед тим довго радилися з цього приводу, по суті, це було наше спільне рішення. З невеликим інтервалом і вийшли. Олексій умів бачити найголовніші інтереси українства, які для нього завжди були вищими, ніж поточна політики та партійне життя…”

***

Про аналітичний склад мислення Олексія говорить уже той факт, що досить цікаву працю «Втрата Кубані: історичні аспекти і сучасні міркування» він написав у віці… 20 років! Наступного року: «Мовно-культурний конфлікт України: регіональний аспект». Уявляєте інтелектуальний рівень хлопця? Ще через кілька років: «Голодомор 1932—1933 рр. на Північному Кавказі: докази геноциду українців та проблема відповідальності».

В останні роки займався і законотворчістю. Не переставав думати про визволення Криму. Мав чимало пропозицій і напрацювань щодо гармонізації міжнаціональних відносин на визволеному півострові. Це підтверджує думку друзів: «Олексій не боявся заглядати в майбутнє. І робив сміливі спроби конструювати його».

Хто ж його виховав таким? Батьки, школа? Перед написанням статті вирішив поспілкуватися з учителями гімназії «Києво-Могилянський колегіум», де навчався Олексій. Ось лише деякі відгуки педагогів.

Олена Рудь, вчителька історії: «Він запам’ятався мені як дуже приємна людина. Виділявся з-поміж інших якоюсь шляхетною м’якістю… Стосовно історії — був дуже допитливим і ніколи не обмежувався підручником. Його відповіді на уроках історії завжди із задоволенням слухав увесь клас. Особливо був залюблений в історію України…»

Вадим Шевчук, викладач біології: «Старанним і різнобічним був, творчо мислив. Тому й виріс з нього непоганий аналітик. Завжди ставив цікаві питання. Навіть з-поміж хороших дітей вирізнявся дуже позитивними людськими рисами. В нашій школі були й після нього таланти. Але Олексій був особливим! Двох Курінних у принципі не могло бути… Батько Олексія переживав за сина, приділяв його вихованню багато уваги. Я вчив хлопця з 5 по 11 класи. То він уже із самого початку був дуже серйозним. Школа у нас культурна, то й конкуренція між дітьми була хіба що на інтелектуальному рівні… Тут Олексій був беззаперечним лідером. Пізніше нам, учителям, приємно було бачити його в телепередачах. Завжди радували його публікації. Він сіяв навколо себе здоровий глузд і був потужною моральною противагою «ватникам». Він роз’їдав ту «ватність», у нього це виходило! Такі люди, як Олексій Курінний, повинні довго жити і творити, саме такі люди повинні виховувати нашу молодь!»

Валерій Шторлін, викладач зарубіжної літератури:
“Олексій здавався дорослішим від інших. Мав хороше абстрактне мислення. Одразу можна було передбачити, що стане науковцем. Різні джерела використовував. Непогано орієнтувався в літературних стилях. Як людина, виділявся гармонійним поєднанням успішності і скромності, прагненням допомогти кожному. Часто жертвував своїм вільним часом… Якщо його однолітки любили розважатися, то для Олексія Курінного найкращою розвагою було міркування над проблемними питаннями. Чим складніше питання, тим цікавіше для нього! Мав невичерпний ентузіазм. Для мене він чомусь завжди асоціювався з В’ячеславом Чорноволом. Був щирим, завжди казав правду. Був впертим або, точніше, «творчо невідступним». З нього вийшов би хороший президент…”

***

Аналізуючи феномен Олексія Курінного, в першу чергу відзначаєш про себе дивовижно високу якість людського матеріалу. Хай уже він там, на небесах, не ображається за таку суху термінологію. Адже й сам він жив за принципом: «Україна понад усе», і докопування до істини було його стилем життя. У нас щороку закордонне заробітчанство «вимиває» з України тисячі кращих… Та й від нещасного випадку на Батьківщині ніхто не застрахований. Чим компенсуємо втрати? Треба думати. А поки що — подяка батькам і школі. Це вони його таким зробили. Та й роду їхньому черкаському теж. Хтозна, скільки героїзму було проявлено його предками-козаками? Просто так курінними отаманами не ставали. Тож бодай один висновок сьогодні можна зробити: якщо вже час від часу народжуються в Україні такі світлі особистості, то й берегти їх треба належним чином. Може, й по десять «ангелів-охоронців» на одного такого українського «Данко» не шкода виділяти. Та й інтелектуальні напрацювання комусь фіксувати треба. Сподіваюся, що колись подолаємо своє хуторянство, свою надмірну атомізованість і дозріємо до таких раціональних висновків. Кращі потребують особливої уваги суспільства.

Сергій ЛАЩЕНКО