Анастасия Затула,

выпуск 2013

Знаете, пошел уже 3 год, как я выпустилась со школы… обещания ходить туда часто, к сожалению, не выполняются, ведь учеба+работа+другие обстоятельства – не дают такой возможности. Но это не означает, что я перестала считать КМК своим домом, а учителей – своей семьей. Это невероятно круто вспоминать моменты, как Anatolij Palamarchuk постоянно при любой возможности находил повод как-то подшутить надо мной и поднять настроение, как Олена Шторліна всегда находила нужные слова, чтобы успокоить от слез после ссор с парнем или же просто давала нужный совет. Тимур Оратовский – вам просто отдельный респект за вечный позитив и фразу «Good morning, пані Затула». Встречу с Вадим Шевчук я жду вообще всегда больше всего и просиживаю у него в кабинете за разговорами минимум час, хоть и биологией не интересовалась никогда в жизни, но любовь к учителю это никак не отменяет)) п.Олена Богданова – невероятный человек…очень добрый и глубокий, а за знания, которые она мне дала – буду благодарна еще много лет) кураторы – вообще отдельный разговор. просто спасибо, что вырастили как родных) Я могла бы весь вечер расписывать каждому свою благодарность, но скорее всего скоро заеду в родную школу и скажу это лично. я безумно благодарна вам за все и хочу в наступающий день учителя сказать вам уже в который раз «спасибо». Я вас очень люблю!

¤ ¤ ¤

Марія,

випуск 2009 року, студентка НаУКМА

Якщо маєш бажання і вмієш вчитися – тобі сюди.

Якщо бажаєш, аби викладачі ставились до тебе як до людини – тобі сюди.

Якщо хочеш мати багато друзів – тобі в КМК.

Якщо ти вмієш працювати в команді-КМК … ще забагато якщо.

Говорити про колегіум можна багато, але краще один раз спробувати, ніж сто разів почути.

¤ ¤ ¤

Яна Атіскова, 7ф, випуск 2007 рік.

Я не можу в це повірити! Тяжкий ком стоїть у горлі, коли продивлялась випускний диск минулого 7 класу (дев’ятий випуск «Києво-Могилянського колегіуму»). Ці молоді люди всього лише на рік старші за нас, але завжди здавалися ровесниками. А тепер їх вже нема в стінах рідної гімназії… Але страшно не те, що сім років пролетіли із швидкістю хвилини, страшно інше: наступна черга – наша.

Зовсім недавно четвертий випуск гімназії вів нашу паралель за руки у стіни ще незнайомого нам закладу з такою гучною і серйозною назвою… (2001рік). Слово «колегіум» нас лякало і дивувало, але ми все одно сміливим кроком йшли за куратором, пані Анною, у нове життя, у новий етап пізнання світу і себе в цілому.

Я не до кінця усвідомлювала мотивації нової школи: наприклад, навіщо розділяти хлопців і дівчат усієї паралелі на всього два класи, під дивними ініціалами «Д» і «Х»? Чому викладачів ми називаємо не по ІП, а, як у давнину, пан та пані? Навіщо після іспитів поділятися на два факультети (і знову із дивною символікою!) «Ф» і «С», якщо ми вчимося ще у школі, а не в університеті? Чому я в п’ятому класі, а мене і друзів називають «першачками»?!

Особливо мені запам’ятався День посвяти у колегіантське братство, коли нас, «новоспечену» колегіантську молодь стриг завуч, пан Анатолій. Ми без сліз прощавалися із локонами, кричали «Обіцяю!», коли нам читали «Кодекс законів КМК». А потім бігали з глечиками каші у руках, щоб нагодувати директора! Незабутньо…

День Самоврядування завжди був найулюбленішим святом. Старшокласники сідають у крісла вчителів і проводять улюблені уроки. Пам’ятаю, ще в першому класі ми загадували наперед, хто буде вести який предмет. Але шість років потому «броніровки» крісел здавалися такими банальними… Зараз все по-іншому, тепер і наша черга стати біля дошки і відчути на собі роль вчителя. Тепер 14 жовтня – школа у наших руках! (згадалася фраза з американського бойовика).

З кожним роком я все більше будувала себе і свій характер. Тому, хочу подякувати гімназії за натхнення, за допомогу у вихованні у собі такої сили волі і твердості. Ще вчившись у молодшій школі КМК, я з цікавістю перевертала сторінки газети «Альтер Его». Як же мені хотілося потрапити хоч на одну сторінку цього видання! Хто би міг подумати, що через чотири роки я стану головним редактором шкільного ЗМІ…

Які дорогі нам наші стіни і коридори, собачка-сторіж Аза і затишний буфет. Як хочеться знову повернутися в перший клас, піти постригтися і почути у спину клеймо «першачок»…

Я щаслива, що провела у цій гімназії сім років свого життя, у якому були і сльози, і сміх, і дванадцять балів, і два за математику.

Цілий багаж спогадів, море досвіду та вже певна кількість життєвої мудрості. Як шкода, що все закінчилося так швидко, і вже у наступному році я пройду біля таблички «тут розмовляють українською мовою», як гість, а не як учасник цього висококультурного форуму. І вже через рік, у ряду прапорів із числовим знаком випуску, з’явиться і наш – десятий. Ювілейний. Ми поступимо своє місце сидіти за партами ще одному ряду першачків. Так само, як колись для нас це зробив третій випуск…

¤ ¤ ¤

Богдан Ковальчук,

випуск 2007 року

Якби мене хтось запитав, завдяки кому я саме такий, який є, я б відповів: на 10% – батькам, на 40% – коханій людині, але найбільше – школі, котра мене виховувала. Справді, все те, що ми формуємо в собі у дитинстві та потім проносимо у дорослість, так чи інак пов’язане зі школою. Перші друзі, ладні прийти на допомогу, перші цьомки-бомки з дівчатками, перші переживання і проблеми, перші яскраві перемоги і творчі злети – все це, як правило, асоціюється у нас саме з рідною школою.

Будучи школярем, я не надто дбайливо ставився до нелегкої праці, скажімо так, «гризіння» граніту науки. Простіше кажучи, «забивав». Уроки прогулював рідко, та, хоча присутній у класі і був, – завжди літав уявою десь далеко-далеко. Тоді мене значно більше цікавили всілякі «позакласні» штуки-дрюки, як-то: пограти з друзями на гітарі в актовій залі, взяти участь у чомусь ненормальному і екстремальному (таких ідей у моїх однокласників вистачало!) тощо. Але така життєва позиція жодним чином не заважала мені поважати своїх учителів, а вони, сподіваюся, у відповідь поважали і мене.

Школі я завдячую своїми знаннями. Університети – університетами, а от загальну базу ми формуємо, звичайно ж, у загальноосвітнім закладі. Колегіум навчив мене багато чого, проте найголовніше – любити свою країну, її мову та історію, поважати традиції власної нації та намагатися щодня робитися кращим, щоби потім своїми успіхами прославити Україну “поміж народами”.

Дякую, гімназіє, за належне виховання!

¤ ¤ ¤

Трояновський Михайло,

випуск 2005

У колегіумі досить сильно розвинена художня самодіяльність. Один із її проявів – це наші невеличкі вистави, які слугують приємними подарунками нашим вчителям і взагалі усім охочим. Зазвичай вони невеличкі за обсягом, хоч прості, але дуже цікаві за змістом, а також, звичайно, не позбавлені гумору. Напевно, наш клас запам’ятається вчителям як акторський. Це можна пов’язати з кількома нашими вдалими втіленнями авторських задумок. Особисто я брав участь у двох останніх, тому власне саме на них я і загострятиму увагу.

Моїм дебютом була роль Клавдія із шекспірівського “Гамлета”. Це була дуже серйозна постановка мовою оригіналу, за яку взялася наша викладач англійської мови пані Олена Тарасова. Показ був орієнтований на зовнішню аудиторію: наша команда виступала з ним у якості “домашнього завдання” на конкурсі “Mr know all”, де посіла перше місце. Потім уривок використовувався для презентації колегіуму на міському рівні, а також гостям делегації, що завітала до нашого навчального закладу. Загалом про п’єсу маю сказати, що вона дуже ефектна – для постановки був обраний останній епізод “Гамлета” як найбільш емоційно насичений та напружений: тут і дуель на рапірах і келих отруєного вина, зрада й каяття. При чому до кінця п’єси доживає єдиний Гораціо, зовні непомітний персонаж, без якого просто неможливо було обійтись, якого зіграв Мальнєв Богдан.

Друга п’єса, в якій я брав участь була створена для Нового (2005) Року. Вона слугувала ніби таким “обрамленням” для виступів інших колегіантів. В основі сюжету цієї вистави лежало викрадення позитивної героїні чортом з подальшими розшуками цієї пари іншими персонажами п’єси. Звичайно, все закінчується щасливо, як і має бути у новорічній казці, із запаленням ялинки, тобто мене (ось така незвичайна роль). Сценарій вистави був написаний повністю самостійно учнями нашого класу, це був досить довгий і непростий процес, але результат перевершив усі сподівання. Загалом у виставі ви зможете нарахувати аж трьох Дідів Морозів, які приносять глядачам купу новорічних подарунків у вигляді номерів інших учнів колегіуму.

Але на цьому список наших досягнень не вичерпується…

¤ ¤ ¤