Тамара Михайленко
Про долю моєї баби Наді

Історію моєї бабці — баби Наді, маминої мами — я чула, і не раз, від своєї матері Василини Харитонівни, що народилась у селі Романівна Попільнянського району Київської області. І хоч я вже не застала своєї бабці на цьому світі, але мамина розповідь про її долю все життя залишається у моєму серці, не дозволяючи скиглити та жалітись на труднощі, адже все життя я порівнювала свою долю з долею баби Наді.

Надя вийшла заміж у перші роки нового XX століття. Її первісток ‒ дівчинка ‒ невдовзі захворіла і померла. Поховавши дитину, Надя все плакала, притискаючись обличчям до маленької подушечки своєї донечки, заразилася й осліпла. Бідному чоловікові треба працювати, опікуватись сліпою дружиною немає можливості, тож Іван узяв Надю за руку та й відвів до її батьків. Багато сліз пролили старенькі над своєю безталанною дитиною. А їй, бідолашній, наснився сон, що якась старенька вчить її піти до схід сонця до лісу, доки роса не впала назбирати якоїсь трави. А біля лісу дві маленькі кринички-копанки. Треба вмитись спершу водою з однієї кринички, потім з другої, а вдома зварити зібрану травицю, напитись та промити очі. Все так і було зроблено за допомогою старенької мами. Та зір не повертався. Тоді батько спромігся відвезти сліпу дочку до Києва і тамтешні лікарі таки вилікували молодичку. Потому чоловік знову забрав її і один за одним народились діти ‒ Маріка, Одарка та Гриша.

В революцію влада на селі постійно змінювалась, налітали якісь банди, грабуючи людей. Одного разу бандити вигнали скотину з дворів, а мужики, і серед них Надійчин чоловік, відбили скотину, а бандитів пов’язали. Та один бандит втік і невдовзі налетіла банда з розправою. Надін чоловік був смертельно поранений і швидко вмер, а Надя залишилась з трьома дітками і на той час уже з однією старенькою мамою. А невдовзі нове горе ‒ з молоденькими. Гриша пас лошатко в полі, а червоні, прийнявши його за білого розвідника, підстрелили хлопчика. Підійшовши ближче і побачивши, що це дитина, червоноармієць сам привіз хлопчика у село. У хлопчика були прострелені легені. Мати, побачивши його, знепритомніла. Кілька разів вона приходила до тями і знов непритомніла, а червоноармієць стояв перед нею навколішках і, склавши руки як для молитви, повторював: ”Живий хлопчик, живий хлопчик…”. Та хлопчик прожив недовго. Місцевий лікар сказав, що проживе він тижнів зо два, поки догниють легені. Так і сталось. Дитина дуже мучилась. Мати й бабуся чергували біля нього вдень і вночі, а він, задихаючись, все повторював: ”Підведіть, покладіть…”. Так і сиділи біля нього дві вбиті горем жінки ‒ одна рука під спиною і весь час то підводили, то знов вкладали на подушку вмираючого хлопчика. Одного разу він голосно стогнав. Бабуся сказала: “Цить, сину, за вікнами бандити, почують ‒ вб’ють. ” Тоді він почав кричати голосніше: “Нехай доб’ють”. Несила було Наді більше терпіти ці страждання і вирішила вона, що втопиться тут-таки у сінях, у діжці з водою, та її мама зупинила й почала плакати, просити: ”Я сама не можу доглядіти Гришу, й на кого ж ти ще двох сиріт хочеш покинути?” Зупинилась Надя, але вирішила, що коли Гришу поховають, то жити не буде. Та доля вирішила інакше. Мабуть, ще не всі страждання вона пройшла. Відчувши, що вмирає, хлопчик попросив подати йому його книжечки і розірвав їх. А треба сказати, що вчився він дуже добре, був першим учнем у класі і коли після смерті батька він, як єдиний чоловік і сім’ї, перестав ходити до школи, бо треба було працювати, вчитель приходив додому й казав, що таку здібну дитину обов’язково треба вчити. Далі Гриша попросив бабусю нахилитись до нього, погладив її по щоці і вмер. Було йому тоді 10 років.

А Надя залишилась жити, бо треба ж було ще двох дівчаток на ноги поставити. Через деякий час вона вдруге вийшла заміж за мого майбутнього діда ‒ діда Харитона. Для нього цей шлюб також був другим. До кінця життя він нарікав на свою матір, яка ненавиділа невістку і таки змусила його розвестись, залишити в іншому селі першу дружину й сина.

Від другого шлюбу народились у Наді й Харитона ще двоє діток ‒ дочка Василинка (моя мама) та син Гриша (на честь загиблого синочка). А з падчерками Харитон не ужився, особливо не мирив зі старшою ‒ Марікою. Дівчата були вже досить дорослі.

Прийшли важкі часи колективізації, 1928-29 роки. І до того було важко, а тепер довелось віддати у колгосп єдину конячку. Мама завжди пам’ятала, як батько відвів Каштанку у колгосп, повернув з одним батогом, сів на лавку: “Ну, Надю, тепер вже будемо вмирати,” ‒ і заплакав. Заплакала й Надя, а за нею й діти.

У колгоспі доводилось працювати фактично без оплати. Були роки, коли на “трудодень” не давали зовсім нічого. Невдовзі Харитон заслаб. Він вже не вставав і, коли заходила сусідка, жалівся, що скоро вмре. А Надя сумно додавала: “Тоді я до тебе в яму й отих дітей повкидаю, бо хто ж їх буде годувати?” Йшлося про молодшеньких ‒ Василинку та Гришу. Старші дівчата ‒ Маріка й Одарка ‒ вже були заміжні. Невдовзі поховали й Харитона.

Підійшли 30-ті роки. Податки були такі, що прогодувати сім’ю було неможливо. Навіть садки в Романівці всі повирубували, бо за кожне дерево треба було податку платити стільки, скільки прибутку воно ніколи не давало. Забирали практично все. А у 1932-му червоноармійці в гостроверхих шапках ‒ “будьонівках”, ходили селом і багнетами штурхали скрізь ‒ чи не заховано зерно. Цього разу не залишали жодної зернини, жодної картоплини.

На той час у старших дівчат уже було по двоє дітей: у Одарки Миколка і Маруся, у Маріки дівчатка ‒ Антося і Клава.

Зайшли до Одарки. А в неї вже нічого не залишилось і лише на припічку у черепку жменя квасолі. Будьонівець показує: “Віддай” (дарма, що в хаті двоє маленьких дітей). Тоді Одарка жбурнула черепок на підлогу: “Збирай!” Не став збирати, вийшов. Дітей годувати нічим. Все, що можна (і не можна!) було з’їсти ‒ все поїли: котів, собак, горобців. Люди блукали по горло у воді, шукаючи в річці черепашок, викопували коріння татарського зілля. Коли в колгоспі здихала коняка, її поливали карболкою і закопували. Але люди чекали ночі і, наче голодні вовки, розгрібали землю й накидались на мертвечину.

Почали вимирати сім’ями, селами. У деяких сусідніх селах стояв чорний прапор: вимерли всі! Люди божеволіли, дехто починав полювання на людей. Один хлопець, що залишився один живим з цілої родини, заманював з вулиці людей, вбивав їх і їв. Одна з жертв змогла вирватись і заявити до сільради. В погребі у нього знайшли кілька голів. Його забрали й кудись відвезли. Більше в Романівці про нього ніхто не чув.

Були випадки, коли у стані голодного психозу люди вбивали і з’їдали своїх дітей. Мамину однокласницю з’їли батьки.

Одарчин чоловік вмирав, опухлий від голоду. Раптом він запропонував: “Одарко, ми все одно всі помремо, давай з’їмо Колю.” (молоденька Маруся на той час уже померла). У розпачі не тямлячи себе вона кинулась бити Івана, та сили одразу й полишили її. На ранок Іван помер. Невдовзі помер і Коля. Втративши розум, Одарка пішла з села. Де блукала, ніхто (і вона сама!) не знає. А після голодовки до неї повернулась пам’ять і вона повернулась до Романівки. Дивно, що в голодовку Одарка повністю облисіла, голова стала як коліно, а коли повернулась після голодовки, почало рости волосся, але зовсім інше ‒ кучеряве , а раніше було рівне.

А от Марічина сім’я вижила. У сусідній з ними хаті жила родина голови сільради, в них щось їстівне залишалось. Щодня молодша Марічина донька Клава сідала під хатою сусідів і голосно плакала, доки хазяйка не виносила їй картоплину або тоненьку скибочку хліба. Маріка в цей час чекала у кущах, аби встигнути вломити від цього шматочка для старшенької ‒ Антосі. А її чоловік Захар, зібравши все, що можна винести з хати, поїхав десь поміняти на їжу. Взимку повернувся з торбинкою муки. Це їх і врятувало.

Надя і двоє її молодшеньких ‒ Василинка і Гриша ‒ вже були пухлими від голоду, у Наді на ногах відкрились рани, з яких точилась сукровиця. Спершу у Наді були приховані кілька картоплин. Одну картоплину на день вона терла на горщик води, і найбільшим щастям було впіймати той крихітний шматочок картоплі, що залишається у кінці, коли треш картоплю на терці. Але дуже скоро не було вже нічого. Лише на столі стояв черепок з сіллю. Василинка на все життя запам’ятала, як її маленький братик раптом підійшов до столу і набрав повний рот солі, після чого скрутився на топчані і вже не вставав. Сусідка-дівчина запропонувала Василинці піти вночі за село ‒ там сьогодні закопали здохлу коняку. Пішли. Але їм нічого не перепало: люди, як дика зграя, налетіли на той труп, дітям відірвати собі бодай шматочок не вдалося. Ранком зайшла Маріка. Вона принесла шматочок хліба і пошепки сказала про це матері, аби малі не почули і не почали просити ‒ адже вони все одно помруть, то хоча б матір підтримати. Але узявши цей шматочок хліба, Надя таки нахилилась до хлопчика, та він уже був холодний. Вона заплакала: “Ти пожаліла йому хлібця, а йому вже й не треба”.

Щодня колгоспна підвода об’їжджала село, збираючи померлих. Їх закопували у спільній ямі. Наступного ранку Надя ще провела свого синочка до воріт, до колгоспної підводи з мерцями. А Василинці вже все було байдуже. Прийшла весна. Дячиха дала Наді жменю картопляних лушпайок, аби вона посадила їх у городі. Надя ще знайшла в собі сили якось скопати грядочку. Та на долоні одразу утворився кривавий мозоль. Дячиха дала шматочок воску з медом, та вони з Василиною одразу його з’їли. Побачити сходи Наді вже не довелось. Коли зацвіла акація, вона вже не вставала. Послала Василинку: “Біжи, доню, нарви цвіту акації.” Вони обидві поїли того цвіту і в Наді почався кривавий пронос. Вона вмирала. Та піти на той світ необмитою ‒ гріх. Зайшла сусідка. Надя попросила: “Кумо, як я вмру, хоч отим дряпачем (віником) мене обметете.” Вночі, вмираючи, вона виповзла з хати, аби у хаті з останньою живою дитиною не залишалось мертве тіло. Так біля порогу до ранку й задубла. Та поховали її не в спільній ямі. Захар, чоловік Маріки, збив їй щось подібне до домовини. У Наді була давно готова одежа на смерть. Маріка, оскільки Захар всі речі відвіз для обміну на муку, забрала собі спідницю, помінявши на свою подрану, та так потім усе життя мучилась цією згадкою.

Василинка залишилась у хаті сама. Було їй тоді 12 років. Лежала. Навіть страшно не було. Іноді заходила Маріка, заносила шматочок хлібця. А у Василинки навіть не було сили вийти до вітру. Одного разу, коли зайшла Маріка, вона злякалась, що та буде її сварити, заплакала: “Вибач мені, сестричко, я не змогла вийти.” Маріка заспокоїла: “Нічого, доню, я приберу.”

До літа в село повернулась Одарка. У колгоспі з’явилось кілька корів, вона їх доглядала і почала щодня приносити Василинці лампадочку молока та при цьому наказувала: “Ти, доню, молоко не випивай. Нарви бур’яну, звари його та забіли цим молоком.” Та Василина ледве могла дочекатись, коли за Одаркою зачиняться двері, і одразу молоко випивала. Почала виходити з хати. Було вже літо. Вже можна було то морквину знайти, то огірка в чиємусь городі. А головне, у власному городі зійшло багато петрушки, вона стала основною їжею. Потім все життя Василина не переносила запаху петрушки.

Ще одна хвиля смертей прокотилася, коли з’явився перший хліб: багато людей, наївшись його, вмирали.

Коли Василинка почала приходити до тями після голодовки, їй стало страшно одній у хаті і вона попросилась до сестри Маріки. Втім, прожила у сестри вона недовго. Сусідка відвезла її у Київ, віддала у найми. Там вона згодом пішла працювати на фабрику, там вийшла заміж, там після війни народилась я. Скільки ще пережити мамі-Василинці довелось у наймах, у війну, в голодні повоєнні роки! Але нічого страшнішого за голод 32-33 року, казала вона завжди, неможливо собі уявити.

Малою я їздила гостювати у Романівку. Тоді ще були живі мої тітки Маріка й Одарка. Бувало, увечері зберуться у Марічиній хаті тітки, сусідки, родичі і починають згадувати голодовку та всіх померлих тоді. У хаті стояв такий плач, що витримати це було неможливо. Плакали і жінки, і чоловіки. А мама-Василинка завжди казала: “Невже ніхто ніколи так і не згадає тих мучеників?” На жаль, коли це все-таки сталося, і Україна згадала-таки своїх замучених дітей, мама вже не змогла цією думкою заспокоїти своє серце …