КАРНАВАЛ

Попереду танцювальна зала. А в ній карнавал. Карнавал, на який колись неждано-негадано завітали Адам і Єва. На якому вони пізнали і спокусу, і біль. Карнавал, на який вони приводили своїх дітей і онуків. На якому саме зараз знаходиться кожен із нас. Хтось вже професіонал танцю, хтось ще не ладен відрізнити навіть повільний фокстрот від пасадоблю… Але вибору немає: танцюють усі.

Це дійсно гарна (трохи пафосно прикрашена) зала. Лунає вальс. І ніхто, ні єдина пара не розуміє, що у кінці зали ніщо інше, як велика прірва…

Карнавал. Коло мене вальсували чудові пари в яскравих костюмах і блискучих масках. Ніхто нікого не знав: чужі люди зливалися у танці, не втомлюючись ховати свою істинну особистість святковою мішурою. Вони посміхалися скрізь вирізи у incomparable mask, тільки тоді, коли очі партнера чи партнерки дивилися на них, у протилежному випадку у погляді з’являлися вогники недоброзичливості та лицемірства… Скільки ненависті і у той же випадок холодної байдужості! Танцювальне коло все не замикалося, пари не втомлювалися, продовжуючи і продовжуючи свої па.

Світ, де люди один одному не потрібні. Іншими словами, карнавал. Іншими словами, наші будні.

Я ще не танцювала – не була готова. До мене частенько підходили галантні кавалери з розами, які, я була впевнена, зав’януть через хвилину (у реалії – через рік, бо на карнавалі час летить непомітно), лукаві мужики з вульгарними бичками у роті, які намагалися показати мудрість у простоті… До мене підходили «дами-подруги» у вишуканих костюмах, які здавалися шикарними і глупими, а, точніше, шикарно глупими. Через лічені хвилини (хвилини?) вони уходили, бо не могли знайти зі мною нічого спільного; підходили інтелігентки-професорки, які також довго не засиджувались – нікому було підтримати наукову бесіду.

Я була знайома з багатьма, але у той же час не знала нікого – мої товариші, всі як один, були одягнуті у маски. Тому, кожний раз, слухаючи фрази від різних людей: «Знаєте, я Вас люблю…», або «Ви ж розумієте, як гарно я до Вас ставлюсь…», я кожен раз відповідала: «Ні. Не знаю. Не розумію». Коли буде… (два рази закреслюю написане) карнавал на піці, слів не чути. Це лише гомін, відлуння реальних почуттів. Тоді ніхто ні в чому не винен. Фатум.

Я стояла у сукні, кольору васильків. Без маски. Вона була мені непотрібна: те, що у мене було на душі всі знали, яка мета повноправно жила у голові — були навідані. Я ворогам не усміхалася – я їх знищувала, друзям не лицемірила, ідеалам співала оди на очах і за очами. Ось тому мені маска не лічила, — у ній не було ніякого сенсу.

Опинившись у центрі зали, я стала витанцьовувати так, як душі хотілося! Навколо мене кружляли костюми і маски! Скільки кольорів! На голову падали різнокольорові конфетті та гірлянди, у повітрі літали мильні бульбашки та блискучі сніжинки…

«Пильнуй очі, крихітка!» — прошепотів мені на вушко симпатичний чоловік, десь тридцяти років. Я закружляла з ним у танці (мабуть, танго…), від якого пішла ходуном голова, але зупинитися не було змоги. Конфетті падали все інтенсивніше, вони різали скули та віки, причиняючи нестерпну біль. Сльози падали на васильковий корсет, але їх ніхто не бачив: люди сприймали їх за конфетті, а кров на обличчі – за червоні гірлянди. Я відпустила руку партнера і миттю одягнула маску… щоб сховати обличчя від нових ран. Від нового пережитого болю.

Маска виявилася тісною, але я вирішила її поки не знімати. Я танцювала з підступним москалем, який ніяк не міг залишити у спокої мою талію. Його холодні руки оповивали ребра, а жорсткий костюм кремлівського чиновника обпікав долоні навіть у рукавичках.

Нарешті, вивільнившись від його танців, я вирішили спочити десь на краєчку зали. Саме звідти я побачила якусь пані, яку з голови до ніг ховав суцільний карнавальний костюм. Нічого натурального.

Вона з презирством оглядала мою василькову сукню, потім ніжним баритоном промовила: «Вам не холодно?». «Ні, — я усміхнулась їй, — зовсім не холодно». Ця жінка була вродливою (це відчувалося, навіть, попри те, що мішури було трохи більше, ніж моєї свідомості зрозуміти її «Я»), лише через деякий час я прийшла до висновку, який костюм вона одягнула на цей Карнавал. Жінки-загадки. Жінки-хамелеона. У літературі такого ще не було, не шукайте. Вона буде першою.

Вона була вродливою, щось у її образі мені дуже подобалося, лише я ніяк не могла збагнути, що ж саме…

Я дивилася на неї скрізь дві маски (свою та її), але все одно бачила в її очах ідеологію. А очі-то в неї були не такі, як в усіх: василькові, з мокринкою, як у героїні Ільфа і Петрова Елочки Людожерки, але дуже мудрі та ясні. Як вона виборює своє місце під сонцем на цьому карнавалі?

І, чим більше я дивилася, як вона граціозно танцює під «Венгерський танець №5» Брамса з польським митцем, як вона живо розмовляє з французькими мадам-інтелігентками, тим більше відчувалася ця розбіжність світів: того, що панував навколо і того, що усередині кожного. Бо всі різні, але намагаються уподібнюватись, тим самим гублячи своє «Я». Або, ще трагічніше, цілісне наслідування попередників. Ніякого розвитку. Де ж брати сили?

Загадкова пані скоро повернулась, — «Ще не холодно?». «Холодно, — зізналася я, відчувши на шкірі мурашки, — дуже холодно. Так раніше ніколи не було…». «Там, у гримірці, лежать пару костюмів. Примірте» — промовила вона. Її голос змінився, очі стали якимись… чи-то… Боже, пусті. Вона була такою, як усі – героїнею невпинного танцювального руху, що намагається вижити в огнях святкової суєти. Але я нарешті зрозуміла, що мені так сподобалось в її образі! В неї була найчудовіша маска!

Я пішла туди, куди було сказано. Одягнувши карнавальний костюм, я кинула погляд у велике дзеркало навпроти. Звідти на мене дивилась незбагненого віку дівчина в яскравому костюмі і блискучій масці. І, яка знаходила у собі вічний літературний образ – образ сивих очей. Втомлених та мудрих.

Я повернулася до зали, де проходила процесія. Коло мене вальсували чудові пари в яскравих костюмах і блискучих масках. Ніхто нікого не знав: чужі люди зливалися у танці, не втомлюючись ховати свою істинну особистість святковою мішурою. Вони посміхалися скрізь вирізи в incomparable mask. Світ, де люди один одному не потрібні. Він все ж таки є. І він мені дуже близький.

Я повернулася до вже знайомого москаля, і йому та всім іншим вмілими па стала демонструвати свою неперевершеність. Десь, мабуть на дні свідомості, було соромно за свою поведінку: я була амбіційною, егоїстичною та бездушною сволотою. А позаду мене стояло миле дитя – дівчинка років десяти. Не вірю… у васильковій сукні.

«Тебе як звати?» — спитала я, коли москаль залишив у спокою талію. «Анжеліка, — промовила вона, а потім добавила, — а Вас?». Я не відповіла, лише простягнула ангелові руку, за яку вона з радістю ухватилася. «Там в гримірці, сонечко, лежать пречудові маски… а які костюми! Думаю, ти будеш задоволена…» — я усміхнулася. «Миттю!» — дівчинка щасливо побігла тим же шляхом, яким нещодавно йшла я.

«Ще одна… — подумки сказала я, — і таких наївних кошенят буде сотні… Да ну, більше! – виправила, — Але фінал один й той же – провалля. У всіх. Вітаємо на карнавалі!»

Самозакохано, підступно посміхаючись, я злилася у танці з якимось типом у костюмі Воланда. Маска… яка ти чудова! Скільки скритності, і, у той же час, свободи. Прірва? Мабуть, кафківський сон. Але нехай його бачить хтось інший, я починаю румбу.