Хроніка одного вбивці

Я розгнівалася сама на себе. Знову зачиталась прозою у маршрутці і проїхала потрібну мені зупинку (досить небагато, якщо вважати чотири зупинки відстанню у порівнянні з відстанню себе до себе). Останнім часом топити біль у книжках стало єдиним порятунком від прямої загибелі. Цікаво, а, якщо все-таки, не топитися у прозі, то де? В поезії? В поезії не топляться, нею живуть. Де ж вибір? У нашому районі, на жаль, жодної річки. Навіть канавки. Тому друк, звичайно, рятував.

Я йшла маленькими кроками, щоб встигнути згадати все, що сьогодні відбулося. Найзначніша подія – приїзд московських літераторів, які, поспілкувавшись широкою аудиторію, звернулися чомусь саме до мене і з помпезним виглядом протягнули фразу: «Талантливая студентка. Всё у неё получится». Мабуть, я навіть не усвідомила свого щастя, бо тричі зазирнула до словника: чи справді російське «талантливая» — це українське «талановита». Я, треба зізнатися, була у цьому впевнена, але дуже хотілося впевнетись ще про якісь синоніми до цього слова. Треба ж хоч чомусь радіти у цьому житті (ніби радіти можливо в іншому).

Вдома я помітила, що моє улюблене велике дзеркало вкрите якоюсь ковдрою. Лише потім згадала, що сама її повісила вчора, щоб зайвого разу на себе не дивитися. Я була більше, ніж впевнена, що людина сама себе малює – дія за дією, думка за думкою, тому, перед тим, як побачити вже готову роботу у дзеркалі, я вирішила ще трохи додумати, чим закінчити автопортрет. Звичайно, можна взяти дитячі окуляри (які я носила у років шість, не пам’ятаю, чи були вони рожеві), щоб зрозуміти, що погляд на життя у мене рівнесенько такий же, як і в дитини. У погляді побільше наївності й чистоти, на щоках – ямочки. Рукам треба подарувати парасольку, яка б підкреслювала одночасно загадковість і практичність. А замість рота намалювати українську мову. На серці – джаз, в душі – самотність, в очах – море, далечінь його обрію, над яким – злива.

Але… пам’ять. З нею найтяжче. Я більш, ніж впевнена, що як тільки зірву ковдру із дзеркала, то побачу Його – М. Намагаюся ніколи не промовляти це ім’я, бо боюся ще раз згадати ці хитрі, прищурені очі та злі, стиснуті вуста, вуста, вуста (ні, не ті, про які співається в пісні, до речі, невже прищурені – від слова щур!) Лише іноді в розмові в мене вискакував цей бридкий термін життя – м…и…н…у…л…е. Але, як я вже казала, далі це слово я не промовляю. Хай мене вибачать інші члени його команди, але це вище моїх сил ( хоча ніхто не каже, що сил у мене замало. Все дуже відносно).

А якщо розбити дзеркало? Яка втрата! Я? Буде інша. А коли душа вже розбита, то навіщо далі тіло у цьому світі тримати, тим більш, трощити дзеркало?

Колись, коли я в магазині в істериці крикнула «Навіщо мені так багато болю на свій вік?», якась пересічна бабуся в страшенних окулярах із роздратованістю у голосі вигукнула щось по типу: «Не сміши! Подивись на себе! Зелена. Зовсім зелена. Що ти будеш казати через десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Який в тебе може бути досвід?». Я тоді страшенно образилася, сіла під прилавком з «Пепсі» та ридала. А потім ця сама «Пепсі» розважила мене, бо так тероризувала шлунок, що було зовсім не до думок про досвід.

Але це була давно. Сьогодні пройшла вже декілька рівнів, тому, якби зустріла ту бабусю, розповіла б їй все, що думаю з цього приводу. Звичайно, якщо вона захоче це слухати. Бо в нашому світі всі люблять лише розповідати. Уважно вислухати іншу людину – треба ще наважитись. А потім питання: чому з книжок виносять так мало сенсу? Мабуть, тому, що сенс цей на поверхні, а ми чомусь «розумні книжки» звикли під лупою читати.

Ось і зараз до болю (!) хотілося розказати про семінар комусь, а жодної людини поруч не було. І про вчорашні успіхи у редакції теж розказати було нікому. І вчора нікому. І сьогодні. Про завтра казати не буду, бо, можливо, все-таки знайдеться така людина, яка наважиться не лише мене вислухати, а й зрозуміти. Це вже рідкість. Бо, як правило, ні хлопці, ні подруги біля мене довго не засиджуються – кажуть, з’їдаю своєю колоритністю. Або: з сильною та розумною жінкою жити важко. Хто що придумає, у кого яка фантазія. Але це мене не обходить – я повертаюсь до свого мольберту, тобто до дзеркала — домальовую автопортрет.

А поруч зі мною буде моя улюблена. Моя вбивця. Моя Самотність. Я її пещу щодня, приношу їй у ліжко каву, граю класику на піано, розповідаю цікаві факти із свого життя… Лише вона мене вислухає. Її літературний псевдонім – Вбивця — мене вже зовсім не лякає. Бо самотність, після того, як одного разу вб’є, то потім з тобою добре й віддано товаришує. І ми вже з нею не просто друзі, ми вже вийшли на інший якісний рівень. Не коханці, не друзі, не вороги… Вона донька мого минулого і мати мого майбутнього. Бо тільки вона може подарувати мені стільки сили і стійкості. А далі за нами, на шляху, наші жертви… Люди, які хотіли замінити її для мене, які усілякими шляхами бігли до мого серця… Наївні вони, правда, моє Вбивце? Ти ж мене нікому не віддаси? Дякую, сонечко, котику. От тільки ковдру скину. Дивлюся у свої блакитні очі. Красуня. Тільки для тебе, тільки для тебе, Вбивце. Це тіло і ця душа. Тільки для тебе… А, може, ти вбивця лише мене-вчорашньої, і якщо є хоча б одна істота, з якою можна щиро поспілкуватися, навіть коли вона – твоя самотність, то самотність – це ти, а не вона, а вона – твоє майбутнє, а вона…лиш вона, буде пити, не п’яніти від дешевого вина… Моя дівчинко прекрасна, невже прийшов час прощатися?

Відгук на новелу «Хроніка одного вбивці» Іванни Атіскової

Валерій Шторлін,

Викладач зарубіжної літератури.

Новела Іванни «Хроніка одного вбивці» — цікава варіація у дусі епіфаній – так принаймні мені підказує досвід спілкування із великим дублінцем. Колоритний фрагмент «духовного прозріння», написаний спонтанно, емоційно загострено, яскраво і з надзвичайною жагою до самопізнання і взагалі до власного духовного життя. Важко точно визначити жанр цього твору: це і новела, і етюд, і щоденник, і сповідь, і психологічне есе, і, дещо кіносценарій.

Найважливіше, що приваблює в цьому етюді – це щирість безпосереднього почуття, образ якого створено миттєво, на одному диханні і, хочеться додати, що це дихання легке і непримушене. Ретроспективна композиція новели дозволяє ліричній героїні почуватися «невидимою й вільною», легко ширяти в часі й просторі, повертатися назад, забігати наперед, безупинно занурюючись у власне підсвідоме, у своє незбагненне, невичерпне, безмежне «я».

Цікавою є двошаровість тексту: поверхневий план складається з об’єктивної картини: рух героїні у маршрутці й повернення її «маленькими кроками» додому; глибинний план – потік свідомості з яскравими деталями – скарбничками психологічного підтексту. Це якісна, інформативна, лаконічна імпресіоністична проза, просякнута вразливістю самоіронією, драматизмом та взагалі палким переживанням усіх нестерпно значущих речей, які долають власну безіменність і через усвідомлення, і через сублімацію емоцій втрачають прізвисько «дрібниць життя» і постають подіями духовного буття, складаючи її історію. Це головна художня колізія твору. Це надає оповіданню шарму і врівноважує мотиви смутку посмішкою і виправдовує наявність чорних кольорів, роблячи горе таким, що його можна пережити заради майбуття.

Героїня долає власну трагедію у спосіб її усвідомлення, а своїх, здавалося б на першій погляд, ворогів перетворює на друзів, серед яких, відомо, пам’ять. Пам’ять, яка з минулого може приносити біль, але без якої нема покращення майбутнього. Ця психологічна деталь складає головний нерв у переданому образі світосприймання і не тільки визначає двоїсту природу життєвих цінностей, але і підкреслює варіативність або множинність істини як певну життєву позицію, і усе це, помітьте, на абсолютно інтуїтивному рівні для автора, а читачеві… лишається вкусити й оцінити сугестію. Так чи інакше, але це шлях до здатності подякувати негараздам за чемність розуміння їх зв’язку із радістю.

Проблема пам’яті й лірична проза – друзі. Як на мене, я назвав би цю новелу «Табу», або «Ім’я, позначене табу», або «Речі, які люблять, коли їх називають на ім’я», або ще якось… Чомусь згадалася парадоксальна думка Кнута Гамсуна: «Справжній реалізм – це не об’єктивність, а безкорислива суб’єктивність». Мабуть, саме до такого типу психологічного реалізму ми й маємо можливість наразі доторкнутись.